Юрій Асадчев, адвокат, LEXLIGA Law Firm
Для повноцінної участі кожної конкретної особи у суспільних взаємовідносинах безумовно важливою є зовнішня оцінка конкретного суб’єкту його оточенням, що визначається поняттям «честь», оцінка якостей особи у сфері підприємництва, тобто «ділова репутація» та самооцінка індивіда – «гідність».

Як відзначає LEXLIGA Law Firm, Конституцією України людина, її життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканість і безпека в нашій країні визнаються найвищою соціальною цінністю, закріплюється недопустимість посягань на права і свободи, честь і гідність інших людей та гарантується судовий захист прав.  Законодавчо закріплено, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом і тісно пов’язані з фізичною особою. Право на гідність, честь та ділову репутацію є довічним правом кожної особи (ч.1, 3 ст. 269 ЦК України).  
Законодавець не обійшов увагою і суб’єктів підприємництва. Так, юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 Цивільного кодексу України).
За змістом ст. 94, 277 ЦК України фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Реалізація такого права і є основною метою звернення за захистом, хоча про можливість вимагати відшкодування завданої поширенням неправдивої інформації, шкоди теж забувати не варто.
Розглянемо детальніше питання доказів для реалізації права захисту у судовому порядку саме фізичною особою, так як лише людині притаманні почуття, внутрішні переживання, породжені внаслідок приниження чи образи, несправедливих звинувачень або наклепу.
Цивільно-процесуальний кодекс України на кожну сторону покладає обов’язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.  Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.3 ст. 10, 60 ЦПК України). Згідно ч.
1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.
Які ж докази позивач має надати щоб судовою системою було виконано її функції захисту порушених прав конкретної особи ?
Згідно з положеннями ст. 277 ЦК України та ст. 10 ЦПК України обов’язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем і саме таке завдання викликає найбільше труднощів на практиці.
Формування доказової бази при поданні позову про захист немайнового права (захист честі та гідності, ділової репутації шляхом, як правило, спростування недостовірної інформації) залежить від способу, форми, в якій виражено посягання на охоронювані законом права та свободи.
Умовно можемо виділити наступні найпоширеніші форми викладення інформації, яка містить відомості про події та явища, котрих не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені):
– у засобах масової інформації (періодичному друкованому виданні, якими є газети, журнали, бюлетені, альманахи тощо або передання по радіо, телебаченню чирозміщення у мережі Інтернет);
– викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам;
– висловлене усно у бесіді, розмові, спорі тощо хоча б одній особі.
Очевидно, що довести факт поширення інформації, з одночасним встановленням особи, яка поширила таку інформацію (відповідача по справі) при наявності у позивача екземпляру періодичного видання у паперовому вигляді, не складно. Однак, не варто покладатись лише на формальне перекладення на відповідача обов’язку доведення достовірності поширеної ним інформації.  Пленум ВСУ «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 року №1 в п. п. 6, 15, роз’яснив, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Відповідно до ч.1 ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Тобто, будь-які письмові докази чи інформація про свідків, покази яких можуть підтвердити неправдивість поширених  відомостей про особу та/або сприяти встановленню судом складу правопорушення, неодмінно мають бути надані суду.
Варто зазначити, що спростування недостовірної інформації, поширеної у ЗМІ, має особливий порядок, передбачений Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Так, зокрема, коли неправдива інформація була поширена у друкованих ЗМІ, то її спростування має бути набране тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому самому місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується. Щодо обсягу спростування, то воно не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу.
Нажаль, подібного особливого порядку спростування інформації й досі не визначено для телеканалів, радіо і тим більше мережі Інтернет.  При розгляді справ даної категорії суди керуються нормами ЦК України, зокрема, ст. 277, згідно якої спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена і незалежно від вини особи, яка поширила інформацію.
Свої певні особливості має і процедура доведення позивачем факту поширення інформації про нього за допомогою радіо, телебачення чи в мережі Інтернет. Перед особою, що звертається за захистом порушеного права, перш за все постає завдання надати суду з врахуванням норм ст. 58 ЦПК України (належність та допустимість доказів) підтвердження  самого факту розповсюдження конкретним суб’єктом негативної інформації. Як і у разі, коли така інформація викладена в адресованих третім особам заявах, листах тощо, при підготовці позову про спростування відомостей, поширених за допомогою каналів телебачення і радіомовлення, варто виділити два найпоширеніших способи формування доказової бази. По-перше, витребування інформації (носіїв інформації) чи документів за адвокатським запитом. По-друге, витребування необхідних доказів шляхом подання заяви (клопотання) до суду в порядку ст. 131, 133, 134 ЦПК України. Проблем з визначенням відповідача по справі при цьому зазвичай не виникає (особа, що публічно поширила негативну інформацію за допомогою ЗМІ та/або ж безпосередньо відповідна компанія ЗМІ).
Складніше розпочинати процес захисту прав, порушення яких відбулось із використанням мережі Інтернет. З огляду на специфіку існування, роботи всесвітньої мережі, будь-яка особа може здійснювати різноманітні образливі дописи і залишатись  при цьому  невідомою, чим створює для позивача процесуальну неможливість подання позову з огляду на норми ст. 119 ЦПК.
Постановою № 1 від 27.02.2009 року Пленуму ВСУ це питання було дещо врегульовано. Так, належним відповідачем у разі поширення оскаржуваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу  та  власник  веб-сайту. Якщо автор поширеної  інформації  невідомий  або  його  особу та/чи місце проживання (місце розташування) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ  до  сайту  –  вільним, належним  відповідачем  є  власник  веб-сайту,  на якому розміщено зазначений  інформаційний  матеріал,  оскільки  саме  він  створив  технологічну  можливість  та  умови  для  поширення  недостовірної інформації.
Таким чином, хоч автора недостовірної, неправдивої чи неповної інформації  не завжди можна притягнути до відповідальності, але особа, яка звертається за захистом порушених прав, має можливість вимагати спростування негативної інформації у спосіб, в який таку інформацію було оприлюднено.
Зафіксувати факт розміщення в мережі інформації про особу та зміст такої інформації можливо, зокрема, шляхом збереження на електронному носії відповідної копії Інтернет-сторінки. Не зайвим при цьому буде залучення свідків, які в подальшому своїми показами підтвердять автентичність тексту наданої в якості доказу роздруківки Інтернет-сторінки змісту сторінки, який вони бачили у мережі. Питання наявності свідків особливо актуальне у разі, коли інформація про особу, що стала приводом для звернення за захистом порушеного права, на момент розгляду справи у суді вже видалена. В процесі судового розгляду також можуть бути проведені ІТ експертизи, подаватись запити тощо.
Слід зазначити, що показання свідка в цивільному процесі є одним з найважливіших джерел доказів, із якого суд одержує відомості про наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Аналізуючи судову практику стосовно захисту немайнових прав, спостерігаємо використання показів свідка в якості основного доказу факту усного поширення інформації про особу. Такий спосіб доведення є абсолютно логічним, адже, навряд  бесіда, розмова чи спір має велику ймовірність відбуватись у місцях, де здійснюється відео чи звукозапис та буде можливість відповідно витребувати для захисту прав носій такої інформації.
Оскільки сам термін «поширення» – це, зокрема, повідомлення відомостей в будь-якій  формі хоча б одній особі, таку людину й може бути залучено за клопотанням позивача про виклик та допит свідка. При цьому ЦПК України (ст. 50) в якості можливого свідка визначає особу,  якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (за виключенням осіб, згідно ст. 51 ЦПК України (недієздатні, священнослужителі, судді стосовно інформації, яка стала відома під час ухвалення рішення чи вироку, інші).
Свідок зобов’язаний дати правдиві показання щодо відомих йому обставин та попереджається судом про відповідальність за неправдиві покази.
На сам кінець залишається звернути увагу, що при розгляді справ про захист честі, гідності, ділової репутації судом на підставі доказів, поряд з іншим, повинно бути перевірено чи не містить поширена інформація оціночних суджень. Так, згідно із ч.ч.1, 2 ст. 30 Закону України “Про інформацію” ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Право висловлювати судження, оцінку, думки закріплено також у ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною законодавства України.

Джерело: Закон і Бізнес